Вторник, 19.03.2024, 10:29
Приветствую Вас Гость | RSS
Меню сайта
Форма входа
Поиск
Календарь
«  Март 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Архив записей
Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 27
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Благотворительный фонд "Ющенко Крым"

Продолже.Решение Европейского Суда от 15.07.2010 г. Ющенко и др. против Украина на Украинском языке.

с) Провадження в цивільній справі

75. Перший заявник повторив раніше наведені ним аргументи і заявив, що тривалість провадження в його справі була надмірною.

76. Уряд посилався на те, що 17 червня 2002 року суд відмовив заявникові в розгляді його позову від 12 січня 2001 року через недотримання процесуальних вимог. 26 червня 2002 року заявник подав інший позов, і провадження закінчилося 3 липня 2006 року. Уряд вважав, що під час розгляду позову першого заявника не було періодів бездіяльності, за які держава має нести відповідальність.

77. Суд зазначає, що немає доказів того, що 17 червня 2002 року суд відхилив позов заявника. Копія рішення від 17 червня 2002 року, надана першим заявником, стосується розгляду подібного позову, поданого другим заявником. До того ж позов від 26 червня 2002 року, на який посилався Уряд, стосується цивільної справи за позовом першого заявника до судді Л. Відповідно, з огляду на відсутність будь-якої іншої інформації Суд вважає, що провадження, яке розглядається, було ініційоване в січні 2001 року і закінчилося 15 вересня 2006 року (див. пункти 48–51).

78. Отже, загальна тривалість провадження в судах трьох інстанцій становить приблизно п’ять років і вісім місяців. Хоча таку тривалість ще можна було б вважати розумною, Суд зауважує, що мали місце два тривалі періоди бездіяльності. По-перше, позов та/або матеріали справи заявника було загублено, і вирішення судом цієї справи по суті відбулося лише через два роки і дев’ять місяців. По-друге, касаційна скарга заявника перебувала на розгляді у Верховному Суді України майже два роки і два місяці (з 23 січня 2004 року до 15 березня 2006 року, див. пункт 51). За таких обставин Суд визнає, що тривалість провадження у справі була надмірною і не відповідала вимозі «розумного строку».

Отже, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

ІІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТІВ 1 і 2 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ СТОСОВНО ТРЕТЬОГО ЗАЯВНИКА

79. Третій заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість судового розгляду та тривалість провадження в його кримінальній справі. Зокрема, він скаржився, що стосовно нього не було дотримано презумпції невинуватості, передбаченої пунктом 2 статті 6 Конвенції, оскільки під час розгляду справи першого заявника суд у своєму рішенні посилається на третього заявника як співучасника злочину, хоча третій заявник брав участь у розгляді справи як свідок.

80. Він посилався на зазначену статтю Конвенції, відповідні положення якої передбачають таке:

Стаття 6

«1. Кожен має право на справедливий і  публічний  розгляд  його  справи упродовж  розумного  строку  незалежним  і  безстороннім  судом,  встановленим законом, який вирішить спір щодо його  прав  та  обов'язків  цивільного характеру  або  встановить  обґрунтованість  будь-якого  висунутого  проти нього  кримінального  обвинувачення…

2. Кожен,  кого  обвинувачено  у вчиненні  кримінального  правопорушення,  вважається  невинуватим  доти, доки  його  вину  не  буде  доведено  в законному порядку».

А. Щодо прийнятності

81. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необгрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших причин. Таким чином, вона має бути визнана прийнятною.

В. Щодо суті

1. Тривалість провадження

82. Третій заявник наголошував, що тривалість провадження в його кримінальній справі не була розумною. Він вказував, що він мав постійне місце проживання та роботу, тому не було підстав оголошувати його в розшук і зупиняти провадження у справі.

83. Уряд зазначив, що поданням численних скарг і клопотань третій заявник затягував досудове слідство і судовий розгляд справи. Зокрема, шістнадцять разів він заявляв відвід судді в його справі, а також вимагав відкладення судових засідань, припинення провадження, порушення кримінальних справ щодо свідків і суддів тощо. Уряд також зазначив, що провадження в кримінальній справі стосовно третього заявника було зупинене протягом трьох років і семи місяців у зв’язку з тим, що його місцеперебування було невідоме. До того ж п’ятнадцять судових засідань у справі третього заявника відкладались через неявку свідків у справі. У підсумку Уряд вказав, що враховуючи складність справи та поведінку третього заявника тривалість провадження у кримінальній справі третього заявника була розумною.

84. Суд зазначає, що провадження у кримінальній справі третього заявника тривало приблизно шість років і два місяці (з 6 червня 2000 року до 12 серпня 2006 року) і включало досудове слідство та розгляд справи в судах трьох інстанцій.

85. Суд також зазначає, що протягом чотирьох років (з 6 червня 2000 року до 1 червня 2004 року) провадження було зупинене. Немає доказів на підтвердження того, що третій заявник переховувався протягом усього чи частини цього періоду або що вживались заходи для його розшуку. Зокрема, третій заявник брав участь як свідок у судовому засіданні в кримінальній справі стосовно його батька (див. пункт 35).

86. За таких обставин Суд визнає, що тривалість провадження у цій справі не відповідає вимозі «розумного строку» і що, відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

2. Презумпція невинуватості

87. Третій заявник повторив раніше надані ним аргументи.

88. Уряд зазначив, що під час розслідування кримінальної справи щодо першого заявника було встановлено, що йому допомагала ще одна особа. Оскільки свідки вказали на третього заявника як на цю особу, 6 червня 2000 року його було притягнуто як обвинуваченого у вчиненні шахрайства. Втім, оскільки місцеперебування третього заявника було невідоме, провадження в його кримінальній справі було зупинено, та 21 січня 2004 року суд розглядав лише кримінальну справу першого заявника. Уряд наполягав, що висновки суду обмежувалися лише посиланням на той факт, що першому заявникові допомагав його син без визнання вини останнього. Уряду вказував, що суд посилався на показання свідків про те, що третій заявник допомагав своєму батькові у вчиненні «незаконних діянь», проте це не могло порушити принцип презумпції невинуватості стосовно третього заявника.

89. Суд повторює, що принцип презумпції невинуватості, закріплений у пункті 2 статті 6 Конвенції, є одним зі складників права на справедливий судовий розгляд. Принцип презумпції невинуватості буде порушено, якщо судове рішення або заява представника держави відносно обвинуваченого у вчиненні злочину відображає думку про те, що він є винним, тоді як його вину ще не доведено відповідно до закону. Цього достатньо, навіть за відсутності будь-якого формального висновку, для припущення, що суд або відповідна посадова особа вважає обвинуваченого винним у вчиненні злочину (див., серед інших джерел, рішення у справах «Девір проти Бельгії» (Deweer v. Belgium) від 27 лютого 1980 року, серія A, № 35, с. 30, п. 56, «Мінеллі проти Швейцарії» (Minelli v. Switzerland) від 25 березня 1983 року, серія A, № 62, п. 27, 30 і 37, «Альне де Рібемон проти Франції» (Allenet de Ribemont v. France) від 10 лютого 1995 року, серія А, № 308, с. 16, п. 35–36, «Дактарас проти Литви» (Daktaras v. Lithuania), № 42095/98, п. 41–44, ECHR 2000-X, та «Матіяшевич проти Сербії» (Matijašević v. Serbia), № 23037/04, п. 45, ECHR 2006‑...). Питання про те, чи порушує заява представника держави принцип презумпції невинуватості, має вирішуватися з урахуванням конкретних обставин, за яких було зроблено відповідну заяву (див. згадане вище рішення у справі Дактараса, п. 43).

90. У справі, що розглядається, і першого і третього заявників було притягнуто як обвинувачених у вчиненні шахрайства, але справу стосовно третього заявника було виділено в окреме провадження і зупинено у зв’язку з тим, що він, як стверджувалося, переховувався.

91. У своєму рішенні від 12 січня 2004 року, ухваленому в кримінальній справі стосовно першого заявника, суд зазначив, що «6 травня 1998 року після полудня [перший заявник] за попередньою домовленістю з іншою особою […] незаконно заволодів фотокопіювальним пристроєм, який належав Л.». Посилаючись на показання свідків, суд встановив, що перший заявник разом зі своїм сином (третім заявником) прийшов до офісу Л., а третій заявник допоміг батькові завантажити фотокопіювальний пристрій в автомобіль. Хоча такі висновки могли створити враження, що третій заявник вважався співучасником, Суд зауважує, що висновки національного суду обмежувались встановленням обставин вчинення злочину першим заявником, а саме чи був третій заявник фізично присутнім в офісі Л., тоді як питання, чи мав третій заявник намір заволодіти фотокопіювальним пристроєм Л. шляхом вчинення шахрайства, чи лише допомагав батькові, не з’ясовувався. Вирок суду від 12 січня 2004 року не містив ані чітких, ані навіть опосередкованих тверджень про вину третього заявника у вчиненні шахрайства чи будь-якого іншого правопорушення.

92. За таких обставин Суд вважає, що порушення пункту 2 статті 6 Конвенції не було.

SP