Пятница, 20.09.2019, 22:23
Приветствую Вас Гость | RSS
Меню сайта
Форма входа
Поиск
Календарь
«  Сентябрь 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
Архив записей
Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 27
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Благотворительный фонд "Ющенко Крым"

Продолже.Решение Европейского Суда от 15.07.2010 г. Ющенко и др. против Украина на Украинском языке.

А. Щодо прийнятності

57. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необгрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Таким чином, вона має бути визнана прийнятною.

В. Щодо суті

1. Задоволення цивільного позову, поданого до заявника

58. Перший заявник повторив раніше подані ним аргументи.

59. Уряд вказував, що рішенням суду від 18 лютого 1999 року позовні вимоги Л. було задоволено лише частково. Національний суд відхилив як необґрунтовані його вимоги про повернення паперу і туб з порошком та про відшкодування моральної шкоди. Проте в ході розслідування кримінальної справи, порушеної щодо першого заявника, було встановлено точну кількість матеріалів, яку він забрав. Крім того, у своєму вироку від 12 січня 2004 року суд взяв до уваги попереднє рішення, винесене з цього питання. Отже, на думку Уряду, ці два судові рішення були винесені за різних обставин (до і після проведення кримінального розслідування, в ході якого було встановлено вартість фотокопіювального пристрою і пов’язаних з ним матеріалів).

60. Як Суд зазначав у попередніх справах, право на справедливий судовий розгляд, яке передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції та розтлумачене в контексті принципів верховенства права та юридичної визначеності, містить вимогу непіддання сумніву рішення суду, коли він остаточно вирішив питання (див. рішення у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumărescu v. Romania) [GC], № 28342/95, п. 61, ECHR 1999‑VII).

61. Суд зазначає, що 18 лютого 1999 року під час розгляду цивільної справи суд встановив, що перший заявник забрав фотокопіювальний пристрій та що немає доказів на підтвердження твердження Л. про те, що перший заявник забрав папір і туби з порошком. Зокрема, свідок Б. не зміг уточнити, скільки пачок паперу і туб з порошком забрав перший заявник, а свідок К. взагалі не бачив цього. Отже, суд, забезпечуючи дискусію (a forum) для вирішення спору між двома особами, відхилив як необґрунтовані позовні вимоги Л. стосовно паперу і туб.

62. У рішенні від 12 січня 2004 року, винесеному у кримінальній справі при вирішенні питання про винуватість заявника у заволодінні майном Л. шляхом обману, суд посилався на численні очні ставки між першим заявником, Л. та свідками та визнав, що заявник забрав фотокопіювальний пристрій, папір і туби з порошком. Розглянувши поданий в кримінальній справі цивільний позов, суд постановив відшкодувати Л. вартість незаконно привласнених речей.

63. Суд зазначає, що за результатами першого провадження національний суд відхилив позовні вимоги Л. до першого заявника про повернення паперу і туб з порошком, хоча згодом визнав, що перший заявник та його син забрали ці речі. Суд визнає, що у ході провадження у кримінальній справі заявника вирішувалися питання кримінально-правового характеру, які є окремими від тих, що вже були вирішені в ході провадження у цивільній справі. Хоча може видатися, що в обох провадженнях суди розглядали одну й ту ж саму фактичну ситуацію і дійшли різних висновків, Суд зазначає, що в цивільній справі суд не встановлювив, чи забирав перший заявник папір і туби з порошком.

64. Однак цивільний аспект кримінальної справи стосувався того ж самого питання, що й цивільне провадження, яке відбулося раніше, а саме питання цивільно-правової відповідальності за заволодіння фотокопіювальним пристроєм і пов’язаних з ним матеріалів, а також їхньої вартості. За відсутності будь-яких ознак того, що у цивільному провадженні мали місце якісь вади, Суд вважає, що нове вирішення тих самих питань звело нанівець закінчене раніше провадження, а це несумісно з принципом юридичної визначеності.

65. Отже, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

2. Тривалість провадження

66. Стосовно розгляду наведених нижче скарг на тривалість провадженнь Суд повторює, що розумність тривалості провадження у справі слід оцінювати з урахуванням обставин конкретної справи і таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pélissier and Sassi v. France ) [GC], № 25444/94, п. 67, ECHR 1999-II).

а) Шахрайство

67. Перший заявник повторив раніше надані ним аргументи. Він наполягав, що порушення проти нього кримінальної справи було незаконним, що державні органи порушили його право на справедливий судовий розгляд, а провадження в його справі було надмірно тривалим.

68. Уряд вказав на те, що кримінальна справа щодо першого заявника була досить складною і, відповідно, потребувала часу для належного розслідування. Зокрема, було проведено дві судові експертизи і допитано п’ятьох свідків. Перший заявник підозрювався у вчиненні двох злочинів і часто змінював свої показання, що вимагало додаткового розслідування. До того ж перший заявник подав понад п’ятдесят заяв, у яких вимагав надання різної інформації та додаткових документів, відкладення судових засідань, припинення провадження, порушення кримінальних справ щодо свідків і суддів тощо.

69. Уряд звернув увагу Суду на поведінку першого заявника під час провадження в його справі. Зокрема, 1 серпня 2002 року сторони почали бійку в суді, і суд був змушений відкласти засідання. Одного разу заявник відмовився брати участь у судовому засіданні і постійно вживав образливі висловлювання на адресу судді, свідків та протилежної сторони у справі. У зв’язку з цим 5 грудня 2003 року суд заборонив першому заявникові бути присутнім у деяких судових засіданнях. Заявник також двічі пошкоджував документи в матеріалах своєї справи.

70. На думку Уряду, з огляду на наведені вище обставини тривалість провадження в кримінальній справі за обвинуваченням заявника в шахрайстві не можна вважати нерозумною.

71. Суд зазначає, що провадження, про яке йдеться, тривало чотири роки, три місяці і двадцять дев’ять днів (з 3 березня 2000 року до 1 липня 2004 року) і включало досудове слідство та розгляд справи в судах трьох інстанцій. Суд не погоджується з аргументами Уряду про те, що справа першого заявника була складною. Втім, беручи до уваги поведінку заявника, а також те, що не було тривалих періодів бездіяльності з вини державних органів, Суд визнає, що пункт 1 статті 6 Конвенції щодо тривалості провадження у справі за обвинуваченням першого заявника в шахрайстві порушено не було.

b) Наклеп

72. Перший заявник повторив раніше надані аргументи та стверджував, що провадження в його справі було надмірно тривалим.

73. Уряд вважав, що провадження у справі затягувалося внаслідок подання першим заявником численних скарг і клопотань. Уряд зазначив, що суду першої інстанції довелося розглядати понад двадцять взаємопов’язаних справ, сторонами яких були Л і перший заявник. З 1998 року суд першої інстанції розглянув понад двадцять таких справ, що ускладнювало розгляд справи про наклеп.

74. Суд зазначає, що провадження, яке розглядається, почалося 21 квітня 1999 року, а припинено, як стверджується, після 3 жовтня 2003 року. Отже, провадження тривало щонайменше чотири роки. Період з 6 січня до 16 червня 2000 року не повинен враховуватися, оскільки в цей період провадження у справі не велося. Отже, на момент, коли у вересні 2001 року було скасовано кримінальну відповідальність за правопорушення, про яке йдеться, тривалість провадження становила один рік і одинадцять місяців. Слід визнати, що з цього часу на кону для заявника стояло менш важливе питання ніж раніше, оскільки його б виправдали, у разі якщо до справи застосовувалось нове законодавство, та якщо ні, законодавець чітко визначив, що наклеп не вважається дуже серйозним правопорушенням. Але провадження у справі тривало ще щонайменше два роки й один місяць, і невідомо, коли саме воно було закінчене і що саме розглядалося. Дійсно, національні суди двічі повертали справу на додаткове розслідування, що означало подальше залучення заявника до різних слідчих заходів, що вводило заявника в стан навіть більшої невизначеності щодо застосовності до його справи положень щодо декриміналізації злочину. Беручи до уваги те, що ця справа ніколи не розглядалася по суті, Суд доходить висновку, що тривалість провадження у справі була надмірною і не відповідала вимозі «розумного строку».

Отже, мало місце порушення пункту 1 статті 6.

SP